Ситуація з українською мовою показала, що в Україні опозиція і влада однакові. Найбільше мене вразила відсутність реакції громадянського суспільства. Питання державної мови не політичне – це питання фундаментальних засад існування країни. І в країні запроваджується російська мова як офіційна, бо кон’юнктурно комусь цього захотілося, бо якийсь американський консультант порадив таким чином зібрати певну кількість голосів.

Де реакція на це хоча б однієї кафедри української мови чи студентів будь-якого навчального закладу країни? Де реакція письменників? Невже вони не розуміють, що їхні книжки вже за кілька років ніхто не читатиме? Бо, коли мова стає маргінальною, нею ніхто не користується, вона перетворюється на книжну мову.

Я готовий захищати українську мову і пропоную це зробити усім черкасцям, однак без так званої опозиції. Коли студенти, викладачі вузів, вчителі української мови, журналісти, письменники – усі люди, для яких українська мова є рідною, прийдуть під стіни Верховної ради, нас буде там щонайменше півмільйона-мільйон. Якщо на захист мови встане стільки людей, жодна Верховна Рада не прийме такий закон, навіть просто керуючись інстинктом самозбереження.

Я планую їхати у Київ на прийняття закону, і готовий організувати автобус, щоб зібрати черкащан, які виступають за захист української мови. Однак я нікому не платитиму і не оплачуватиму проїзд. Якщо ви готові присвятити хоча б оди день свого життя захисту рідної мови, прийдіть оплатіть проїзд в автобусі, і приєднайтеся до своїх однодумців. Якщо мені не вдасться зібрати людей – значить ми не країна, не нація і ця мова потрібна дуже обмеженій кількості людей, як, наприклад, вишивання хрестиком. Бо якщо ми не здатні захистити себе у таких моментах, то ми – ніхто.